Команда HealthRight та війна: Ганна Лемешко
Всі люди команди HealthRight щодня роблять внесок в майбутню перемогу. Але з перших днів повномасштабного вторгнення ми, як і всі українці, були розгублені, дезорієнтовані та налякані. Що допомагає кожному з нас втриматися, зібратися і стати сильнішими – читайте у новому циклі статей про людей HealthRight.
Ганна Лемешко
Координаторка проєктів SafeWomenHUB та Brave&Safe
Що ви робили, коли почалася війна?
Я жила в місті Сватово, Луганської області. Працювала в одному з проєктів МБФ «Українська фундація громадського здоров’я», який реалізовувався у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні. Бачила перші вибухи, які були близько 5 години ранку на території міста.
Нам довелось виїхати 2 квітня. Окупація нашого міста відбулась 8 березня. І якийсь час ми навіть жили в окупації. Спочатку не виїхали, тому що довкола були вибухи. Здавалось, вибухи всюди. І хоч органи виконавчої влади казали про те, що можна виїжджати у бік Дніпра, але в новинах ми бачили, що вибухи по всій країні. До того ж, на Луганщині і Донеччині окупація певної території відбулась ще в 2014. Тоді моє місто стало тиловим, де було розміщено військовий шпиталь. У Сватово приїжджало дуже багато внутрішньо переміщених осіб. Функціонувало наметове містечко. Люди приїздили з усієї Луганської області і могли бути там до 3 днів. У місті є гарна залізнична розв’язка. Ми вірили, що в нашому місті окупації не буде. Через такі сподівання ми не виїхали відразу. Знову ж таки, багато питань довелось вирішувати з домашніми тваринами, з мамою, яка не хотіла їхати. Досить складно покинути власний будинок. Але час ішов і приходило розуміння, що треба виїжджати. Потім, якийсь час, коли наступила окупація, ми не могли виїхати, бо не розуміли як та куди. У нас там зник зв’язок, зникли комунікації із зовнішнім світом і ми просто намагались зорієнтуватися, яким чином ми можемо виїхати, щоб просто не потрапити у халепу. Щоб не потрапити під розстріл, мінну небезпеку чи щось іще інше.
Що вам дає сили працювати і жити зараз?
За цей рік дуже багато чого змінилось у внутрішньому сприйнятті цінностей. І головне, що ми живі, здорові, ми можемо працювати, ми у набагато вигіднішому становищі, ніж ті люди, які зараз перебувають у містах, де ідуть активні бойові дії. Взагалі, після того, як я виїхала з тимчасово окупованої території, то я відчуваю велике щастя. Ми раді, що ми живі. Ми на території свої країни зі своїми законами, з можливістю розмовляти українською мовою, з можливістю бачити прапор. Коли ти перебуваєш на території, непідконтрольній Україні, то ти взагалі не розумієш, що з тобою кожної хвилини може статись. Ти просто задихаєшся від нерозуміння ситуації, від страху, від постійного напруження і взагалі таке відчуття, що ти в якийсь сюрреалізм потрапив.
Як вас змінила війна?
Я думаю, що ми всі стали сильнішими. Відбулась переоцінка цінностей, прийшло розуміння того, що можна обходитись дуже невеликою кількістю речей і при цьому комфортно себе відчувати, працювати. Знаєте, я коли працювала з 2014 по 2020 рік в райдержадміністрації, було багато різних заходів. І я на цих заходах, як заступник голови райдержадміністрації, часто виступала. І я казала неодноразово фразу: «Дякую військовослужбовцям за те, що ми можемо спати у своїх ліжках, їсти своїми ложками, що наші діти можуть ходити до школи і займатися спортом», але напевне, глибину цієї фрази я зрозуміла тільки зараз.
