Історія родини Бобровнікових з Чернігівщини
#DONTGIVEUPONUKRAINE
Родина Бобровнікових жила у мальовничому селі на Чернігівщині. Чоловік працював у Києві на будівництві, дружина ̶ дояркою на фермі. Виховували трьох діток.
Здавалося, нічого не заважає їхньому щастю, але одного похмурого ранку родина прокинулася від звуків гвинтокрилів. Вони літали так низько, здавалось, зараз зачеплять дах. Але найстрашніше те, що ці гвинтокрили були ворожі і відлітали з Білорусії, а ця родина мешкала від Білоруського кордону лише за 8 км. І так відбувалось щодня: гради, кулеметні постріли, ворожі атаки. Родина була налякана, жінка залишилася сама з дітьми, бо чоловік так і не зміг виїхати з Києва і повернутися додому. «Минали дні, життя ніби зупинилося: відчай, тривога, плач душі. Рятувала і давала надію лише молитва» ̶ каже жінка.
На календарі ̶ середина березня. До села зайшли окупанти. Ворог почав обстрілювати цивільні об’єкти, лікарні, знущатися над мирним населенням. Мобільний зв’язок зник, жодної інформації неможливо було отримати. Харчові продукти закінчувалися, їхню родину рятувало лише домашнє господарство та зимова заготівля з льоху.
Зі слів жінки: «Цей березень запам’ятався, як самий голодний і холодний місяць в нашому житті».
Російські військові почали мародерити, але найгірше те, що ґвалтували жінок, дівчат і навіть дітей. Зі слів постраждалої: «Ми з дітьми зійшли до льоху, взявши все необхідне. На вулицю ніхто не виходив вдень, лише вночі, домашнє господарство я відкрила і випустила з сараїв, щоб ходили тварини вільно по двору, шукаючи їжу. І так ми прожили в темряві і в сирому льоху 14 днів. Грілися від газового балончика, сиділи на дерев’яних палатах, застеливши їх ковдрами. Ми розуміли, що у нашому будинку хтось проживав, бо йшов дим з димаря і чутно було гомін.
Я зрозуміла, що далі так жити не можна. Одного ранку ми з дітьми зібралися, сіли на велосипеди і вирішили чим подалі втікати з цього пекла, не знаючи куди, в невідоме. Два сини взяли свої велосипеди, а я взяла свій і посадила на раму свою шестирічну доньку, з собою ми взяли лише рюкзаки і трішки залишків їжі, це було сало і консервовані огірки. Я бачила голод у очах своїх дітей. По дорозі ми зустріли сусіда, який розповів, що найкоротшою дорогою, через ліс, не можна їхати, бо там розтяжки розкинуті і нам прийшлося їхати найдовшою дорогою. Починало темніти, холодало, сніг з дощем, а ми крутимо педалі все скоріше і скоріше, не зупиняючись, не відпочиваючи. І так на велосипедах проїхали 100 км. На годиннику була дванадцята ночі, як доїхали ми до нашого блок-посту. Чесно кажучи, ми ридали від радості, опинившись у безпеці, в руках наших мужніх захисників. Відразу перевірили наші документи, перевірили чи мої це діти, чи не вкрала я їх, запитували, хто я їм.
З цього моменту зрозуміли, що ми в безпеці. Військові повідомили волонтерам про нас і нас забрали в безпечне тепле місце, де надали притулок, тепло та їжу. Я зідзвонилася зі своїм чоловіком, він сказав, що забере нас на Черкащину, в село Дирдин. Там йому дали на виплату будинок. Волонтери допомогли безпечно дістатися до місця нового проживання, де наша родина об’єдналася. На даний час ми в безпеці, але наша донька постраждала, вона перестала говорити, боїться різних звуків, не вмикає світло і хліб, який не доїла, кладе в кишеню одягу.
Але нещодавно ми дізналися радісну звістку ̶ я вагітна! І вже маю 15 тижнів вагітності, перехоплює подих за те, що нас, Українців, ніщо і ніхто не зламає і не переможе, бо пройти такий страшний шлях може лише Незламний Народ!
Та нещодавно дізналася страшну звістку про внучку сусідів з села, де ми мешкали. Дівчинці було лише 15 років і її зґвалтували окупанти на очах у матері, і після цього дитя померло на руках у матері, а мати наклала на себе руки. Цим людям не було як тікати, бо дитя було інвалідом. Серце плаче від таких історій і розривається душа. Я ніколи не пробачу, що зробили з моєю країною і з моїми людьми!
Наша родина щасливо проживає на Черкащині, дітки ходять до школи, посміхаються і до речі, в нас народилася прекрасна донечка, яку ми назвали Вікторія!»
Діти родини потребували психологічної допомоги і психологом команди було надано допомогу у формуванні позитивної мотивації, проведено заходи по емоційному та психологічному розвантаженню. У роботі з дитиною використано було гнучкі форми корекційної роботи, зокрема, метод малювання, який дозволив фахівцю зблизитись з дитиною, зрозуміти її переживання, та відновити її емоційну рівновагу.
✔ Юристом команди надано правове консультування, допомогу в оформленні документів із соціально-правових питань, щодо отримання комунальних, медичних, соціальних послуг, реєстрація новонародженої дитини.
✔ Соціальним працівником проведена оцінка потреб родини, надані індивідуальні та групові консультації, здійснена соціальна підтримка, надано гуманітарну допомогу, допомога у влаштуванні дітей до навчального закладу, переадресація до правових установ.
✔ Медичним працівником надана домедична допомога, консультування, проведено огляд родини, переадресація до медичного закладу, післяпологовий патронаж за місцем проживання.
✔ На момент написання історії родина залишається під супроводом ММК «Черкаси обласна» і надалі їм будуть надаватись всі види соціальної, психологічної, юридичної та домедичної допомоги.
🤲Наша команда продовжує з ними активно працювати.
📍Україна, Черкаська область, Городище
📍Мультидисциплінарна мобільна команда (ММК) Городище
📍Проєкт: «Інтегрована підтримка через міждисциплінарні мобільні команди»
Міжнародний благодійний фонд «Українська фундація громадського здоров’я» та Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ)
📍Історія родини Бобровнікових (імена та прізвища змінено)
